«Пошли мені, доле, сили, уміння... щоб народ мій усміхнувся!..»
12 листопада - 125 років від дня народження Остапа Вишні (1889 1956)
Ніхто не вірив, що після мученицького шляху довжиною в десять років Павло Губенко (Остап Вишня) знову візьметься за свою справу. Та й сам він, стверджують дослідники, зарікався. При цьому, зокрема, посилаються на спогади його друга, актора театру «Березіль» Йосипа Гірняка (вони перебували в одному таборі), якому Павло Михайлович казав: «Як дасть Бог вижити каторгу - то нехай мені рука всохне, як візьму перо в руки. Тільки - Сибір, глушина! Сільця розставляю і рибу ловлю».
...Свою майбутню долю він відчув ще на початку 1930-х, коли почали з’являтися статті, в яких критикувалася вся діяльність письменника, а його називали «літературним обивателем», «кулацьким блазнем». Павла Михайловича арештували 25 грудня 1933 року за звинуваченням у належності до Української військової організації, яка, за офіційною версією, намагалася повалити владу в Радянському Союзі, вбити другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. Зазнавши численних тортур, «зізнався» в усьому, чого домагалися від нього слідчі. На судовому засіданні, що відбулося 3 березня 1934-го, ухвалили: «Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишню) засудити до розстрілу із заміною на ув’язнення у виправтрудтаборі терміном на 10 років...»
Звичайно ж, справа була інспірована. Насправді з письменником розправилися за його гуморески, які пускали гострі стріли на паразитарний бюрократизм влади, на русифікаторів, що ненавиділи нашу мову, перешкоджали провадити українізацію державного апарату; висміювали неробство, задавакуватість, брехливість, жорстокість; розвінчували інертність, показуху. Як зазначають дослідники, справжню сенсацію вчинила на Україні і в Москві написана на зразок легендарного листа запорожців до турецького султана гумореска з приводу виступу наркома освіти РСФСР
А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. А ось сюжет фейлетону «Казка (про красногвардєйця)»: непридатний ні до якого діла бовдур, пристає до погромників і бандитів, а коли набирається там «досвіду», то сам Ленін благословляє його до лав червоногвардійців.
Його твори були могутньою зброєю — гострою, влучною. За характеристикою Максима Рильського, «він умів і гриміти, як грім, і того голосу боялись усі плазуни й негідники». А писав Павло Михайлович дуже багато (друкуватися почав у листопаді 1919 року під псевдонімом «П. Грунський»). Псевдонім «Остап Вишня» уперше з’явився 22 липня 1921-го під фейлетоном «Чудак, їй-богу!». До 1928-го вийшло 25 збірок «Вишневих усмішок», а того ж року видано чотиритомник вибраних творів сатирика. Наводячи ці цифри, дослідники звертають увагу на таке: значна частина газетних «усмішок» Вишні видавалась окремими збірками і великими тиражами по кілька разів під тиском вимог читачів.
Відомий український літературознавець, дослідник «Розстріляного відродження», колишній політичний в’язень Юрій Лавріненко (1905 1987, з 1944-го -в еміграції) писав: «Селяни відчували у Вишні свого друга і речника... За два-три роки праці гумориста Вишня став найбільш знаним після Шевченка і поруч із Леніним ім’ям. Задля того, щоб читати Вишню, не один селянин ліквідував свою неписьменність, русифіковані робітники й службовці вчились читати українською мовою. До Вишні щодня приходили сотні листів з подяками, з проханнями допомогти проти різних кривд, різних бюрократів і органів влади. Мов до президента, пробивались до нього із найдальших закутків країни на авдієнцію. Він нікому не відмовляв і надокучав представникам влади і фейлетонами, і особистими клопотаннями. Голова ВУЦВК Григорій Петровський напівжартома запитував гумориста: «Хто, власне, є всеукраїнським старостою Петровський чи Остап Вишня?» Тож влада боялась його слова...
Своє покарання гуморист відбував у сталінських таборах Ухти, Комi АРСР, на руднику Еджит-Кирта. І там неодноразово смерть чатувала його. Так, до числа смертників він потрапив 1937-го, під час масового розстрілу політичних в’язнів. Врятувала хвороба - у період, коли проводилося додаткове слідство, Павло Михайлович лежав у гарячці... У цей час надійшла звістка про арешт «наркома концтаборів» Єжова. Всі приречені в’язні, які випадково дожили до цього моменту, були врятовані. Справу письменника переглянули, розстріл відмінили, але заслання він продовжував відбувати.
Остап Вишня повернувся із десятирічного заслання у 1943-у. І, як констатує вже згаданий Юрій Лавріненко, «хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він «усміхатись» аж до смерти». Після війни побачили світ, зокрема, збірки його політичних фейлетонів і памфлетів «Самостійна дірка» (1945), книжки усмішок «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956). Гуморист працював і над перекладами творів російської та світової класики.
Серед його творів були дуже гострі, викривальні. Так, в одній з гуморесок він описав як частина шустрих чиновників та крамарів, тікаючи від фашистських військ, шугнула не на фронт, а в Фергану і Ташкент, а потім, пересидівши там три роки, повернулася на звільнену територію, здобувши посвідчення учасника війни, спокійнісінько торгувала пивом чи газводою, отримувала поза чергою квартири, купувала автомобілі. Проте, ніде правди діти, він мусив віддавати данину своєму часові, враховувати вимоги партійної ідеології, яка вершила найвищий суд. А за згадану вище гумореску перепало на горіхи і йому, і виданню, яке її опублікувало.
Що ж допомогло письменникові після пережитих потрясінь не тільки взятися за перо, але й працювати в жанрі гуморески, усміхатися (хоч часто то був сміх крізь сльози)? Звідки така сила волі? Відповідаючи на подібні запитання, дослідники, зокрема, називають підтримку друзів, родини, багатьох відомих людей. А його дружину Варвару Маслюченко порівнюють із дружинами декабристів: вона також, як і вони, разом із донькою подалася за чоловіком на заслання; щоб якось прохарчуватися і зібрати передачу чоловікові раніше знана акторка влаштувалася прибиральницею. Відзначали й те, що Остап Вишня володів секретом внутрішньої свободи за всіх ситуацій, свободи від «нечистої сили» і своєї, і чужої.
Але, мабуть, найточнішу відповідь дав сам Павло Михайлович: «Треба любити людину. Більш ніж самого себе». Бо саме така любов допомагає заганяти у глухий кут власні болі, образи, невдачі, навіть горе, долати труднощі, спонукає робити корисні справи. Ця любов до людей проявилася не на словах, а в конкретних справах гумориста. Ось кілька фактів. Маючи медичну освіту, у роки УНР Павло Михайлович завідував медико-санітарною управою Міністерства шляхів. Ризикуючи життям, він особисто працював у поїздах, завалених тифозними хворими, лікував їх... Коли був арештований Максим Рильський, то Вишня, не боячись гніву НКВС, допомагав родині поета, а після звільнення Рильського з тюрми підтримав його... Під час заслання лікував в’язнів від хвороб як фельдшер, а від відчаю словом.
Остап Вишня просив долю: «Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. Щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!» І він мав такі сили, уміння, талан. Читаючи, слухаючи його твори, народ не просто усміхається, а вибухає сміхом. А сміх, як відомо, лікує від хвороб (це стверджують медики) і від моральних «недугів», очищає суспільство.
Насамкінець нагадаю: згідно з постановою Верховної Ради України від 20 листопада 2013 року 125-річчя від дня народження українського письменника, гумориста і сатирика Остапа Вишні має відзначатися на державному рівні.
І хотілося б, щоб кожен українець-патріот у важкі для України часи сказав словами нашого земляка: "Пошли мені, доле, сили, уміння, щоб народ мій усміхнувся!"
Методист української мови і літератури Л.М.Шерстюк
