СЕМЕН ПАРФЕНЕНКО: ЖИТТЄВІ СТЕЖКИ ВІЙНИ ТА МИРУ
Мабуть, у кожному трудовому колективі знайдеться людина, якою, безумовно, варто особливо пишатися. Більше того – ім’я якої можна сміливо закарбувати в полотні меморіальної дошки на мурі закладу. Члени науково-дослідної лабораторії історико-краєзнавчих досліджень інституту з’ясували ким є така особа для нашого інституту. Мова йде про Семена Петровича Парфененка (1909–?), учасника Другої Світової війни й відданого багаторічній справі методиста Сумського інституту удосконалення вчителів.
Семен Петрович народився в багатодітній родині робітників у м. Суми. По завершенню семирічної школи поступив за путівкою Сумського окружкому Комсомолу до Військово-підготовчого училища ім. М. В. Фрунзе в Харкові, а потім – до Об’єднаної військової школи імені ВЦВК у Москві. Через кілька років служби він продовжив навчання в радянській столиці у Військовій академії механізації та моторизації РСЧА імені Й. В. Сталіна.
Напередодні Німецько-Радянської війни С. П. Парфененко був відряджений до 44-ї танкової дивізії на посаду начальника оперативного відділу, що з початком бойових дій опинилася в структурі Південного фронту. Щоправда, у складі цієї частини довго повоювати сум’янину не вдалося – на початку серпня 1941 р. вона потрапила в «Уманський котел» й була за лічені дні знищена. Сам Семен Петрович 1 серпня 1941 р. отримав поранення в обидві ноги та плече, а невдовзі був полонений разом із іншими слабосильними бійцями польового шпиталю. Утім, скориставшись допомогою місцевих підпільників (німецькі війська на той момент слабо контролювали перебування в тимчасових таборах великої сили полонених), він швидко опинився на свободі. «Фактично я був викрадений комсомольцями с. Новоархангельська», – писав в автобіографії про цей епізод свого життя С. П. Парфененко. Підпільники поставили офіцера на ноги та залучили його до своєї роботи. Спочатку вона полягала в поширенні листівок і збирання зброї. Пізніше – в бойових діях у складі партизанського загону, що діяв на території Кіровоградської області. Зауважимо, що розгортанню партизанського руху на Кіровоградщині чимало сприяв рейд кінного з’єднання полковника М. І. Наумова, в якому перебувало чимало жителів Сумської області – земляків Парфененка.
За словами Семена Петровича, він, відповідно до завдання керівництва партизанського загону, підтримував зв’язок із «парашутною групою, скинутою на ліса з метою диверсійної та розвідувальної роботи». Певно, мається на увазі саме група І. Д. Діброви, десантована в районі Кам’янки Черкаської області. У 1943–1944 рр. Парфененко воював у складі партизанських загонів імені Кутузова та Сталіна, створених не без допомоги Наумова та Діброви.
Після звільнення Радянською армією Кіровоградщини Семен Петрович був мобілізований до складу 29-го полку 5-го штурмового батальйону ІІ Українського фронту. У серпні 1944 р. він був знов поранений і після тривалого лікування спрямований уже на службу до 2-ї танкової армії І Білоруського фронту, з якою не розлучався до 1949 р., обійнявши посаду начальника штабу 37-ї механізованої бригади 1-го механізованого корпусу. Перемогу наш герой зустрів на території Німеччини, дорогами якої просувалася його частина.
Війна не завадила Парфенеку знайти своє кохання. Перша дружина, не дочекавшись чоловіка, його покинула. Натомість Семен Петрович побрався з сум’янкою Оленою, що 1944 року народила йому первістка. А вже після війни в родині Парвененків народилося ще дві дитини.
По завершенню військових дій у Європі майор Парфененко був нагороджений орденами Червоної Зірки та Червоного Прапору, а також медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» і «За взяття Берліну». З цього моменту й до 1949 р. він проходив службу в Німеччині в зоні радянської окупації. У 1950–1954 рр. Парфененко посідав посаду начальника навчальної частини Сумського навчального центру (ДТСААФ).
Прикметно, що попри віддану службу Батьківщині факт утрати партійного квитка під час важкого поранення тривалий час слугував перешкодою для просування по службі й підвищення звання. На клопотання про відновлення в лавах ВКП(б) – КПРС С. П. Парфененку, членом якої він був від 1938 р., довгий час відповідали вимогою віднайти щонайменше п’яти свідків передачі партійного квитка комісару польового шпиталю та самого поранення, що, звісно, після Уманської катастрофи було зробити неможливо. Лише наприкінці 1958 р. Семену Петровичу все ж таки вдалося добитися справедливості («з перервою стажу»), коли він майже втратив надію на відновлення в організації й навіть утратив інтерес до неї. У цей час він вже два роки, не маючи бажання сидіти без діла, працював на посаді методиста з машинознавства в кабінеті трудового навчання (пізніше назва посади змінилася – методист із слюсарної та столярної справи). Організаційний досвід і військова-технічна освіта знадобилися й на новому місці – Семена Петровича призначали на відповідальні ділянки, зокрема, головою комісій з проведення педагогічних виставок в обласному центрі, ставили у приклад за якісне проведення занять і вміле забезпечення навчального процесу наочністю. У 1970 р. він був підвищений до посади завідуючого кабінету.
Приємне відзначити в складі працівників інституту людину, що пройшла скрізь полум’я війни й віддано боролася з нацизмом. А після – старанно працювала на благо вітчизняної освіти, заслуживши пошану з боку колективу та слухачів. Члени лабораторії закликають усіх, хто пам’ятає Семена Петровича, а найпаче його рідних, відгукнутися на пропозицію поділитися інформацією про військовий та трудовий шлях героя, який, беззаперечно, заслуговує широкого біографічного дослідження.
